«Золота письменниця України розповіла, як писала романи-бестселлери під вибухи снарядів”

Це стало точкою відліку, відтоді вийшло більше десяти романів, у них висвітлюється найрізноманітніша тематика. Не оминула авторка і теми війни. Адже всі події, що відбувалися на буремному сході. вона бачила на власні очі. Величезний резонанс викликала книга «Оголений нерв», яку вона створила, спілкуючись з воїнами ЗСУ.

Коли Сєвєродонецьк окупували, вирішила, що нікуди з дому не поїду, і вірила, що місто обов’язково звільнять

Життя у окупованому місті – драматична сторінка у біографії письменниці. Воно було страшним не тільки через бої, що точилися цілодобово. Під прицілом опинилися всі, хто мав проукраїнські переконання. Світлана Талан пригадує: «Знала, що перебуваю у небезпеці через свою патріотичну позицію, але затято вирішила, що не поїду з рідного дому.

Саме писала черговий роман, не припиняла цього робити навіть коли починався обстріл. Навпаки, діставала ноутбук і друкувала, аби відволіктися. Вирішила: якщо на те Божа воля, нічого зі мною не станеться. Ніколи не забуду звуки вибухів, жахливе видовище, коли прямо над нашим будинком пролітав падаючий літак! І ніколи не забуду хвилювань, коли у місті точилися бої, а ми з чоловіком тихенько пробиралися до мерії, аби побачити, який прапор там майорить».

Мене часто запитують – чи буде Донбас знову українським? Вірю і сподіваюся, що неодмінно. Втім, не можу сказати, коли саме це станеться.

Після звільнення Сєвєродонецька ситуація залишилася складною. Адже на ключових посадах лишилися колишні «регіонали», а також ті, хто закликав до розколу країни. І при цьому ні в нашому місті, ні в навколишніх немає жодної книгарні. Майже не продають українських газет. За рідкісними винятками мене майже ніколи не запрошують на презентації та зустрічі з читачами, хоча я почесна громадянка Сєверодонецька!

У моєму житті не бракує містики…

Свої перші твори Світлана писала під псевдонімом Мальва. В дитинстві її оточували ці квіти, росли біля батьківського будинку. Згодом, у дорослому житті вони асоціювалися з тими світлими спогадами. Через десятиріччя пані Світлана потрапила у рідні місця: «Я побачила занедбане, заросле кущами і бур’янами пустище. Місцеві розповіли: після того, як моя сім’я припинила там жити, наступні власники довго не затримувалися. Садиба вісім чи дев’ять разів переходила з рук в руки. Останній господар навіть взявся будувати новий дім. Коли закінчив зводити фундамент… раптово помер від серцевого нападу. Відтоді вже ніхто і ніколи не купував ділянку. Я сказала рідним, що пам’ятаю, де саме ріс величезний кущ мальви. Уявіть мій подив, коли побачили, що навіть 25 років потому він все ще живий і квітне! Наче чекав мене, тримався. Я зібрала насіння і повезла його до себе на Луганщину. А коли повернулася за рік, то більше квітів не побачила. Але якась сила штовхала мене до будинку. Вірила, що як загляну у вікно, неодмінно побачу картини минулого. Заглянула, і… у голові блискавично народився задум роману «Замкнене коло»».

Загалом же, у мене завжди купа задумів, я ніколи не маю проблем з сюжетами для своїх книг, тому працюю багато, аби «вихлюпнути» все це на папір, подарувати людям, моїм пошановувачам, яких я надзвичайно ціную!»

Алла Широкова