«Я – не зрадниця!». Історія полтавської заробітчанки, яка знайшла роботу у Москві

Я навіть спам’ятатися не встигла, – пригадує Ольга, – повернулася додому. Злидні, безвихідь. Хотіла податися до Португалії чи Іспанії, там теж мала знайомих. Але візу мені не відкрили. Напевно ж, через депортацію“.

Квиток до Москви

«І тут обізвалася подруга дитинства з Москви. ЇЇ бабуся була моєю сусідкою і літні канікули вона проводила у нас. Сказала, що напитала для мене роботу. Догляд за старенькою бабусею. Оплату пообіцяли пристойну, проживання і харчування – за рахунок господарів. Я не роздумувала. Одразу взяла квиток на автобус до Москви.

Ви мене засуджуєте, напевно? Але скажіть – що я мала робити?! У Європу дорога для мене закрита. А вдома – безгрошів’я і безвихідь. І допомогти нікому. Тому вирушила до Москви» – не приховує хвилювання Ольга.

Тут їй поталанило. Господарі поставилися до неї добре. Самі вони проживають окремо від бабусі, за якою мала доглядати Ольга. Окрім міської квартири мають великий заміський дім.

«Можливо, вони і не взяли б мене, але зіграла роль рекомендації від моєї подруги. Моя підопічна – колишня викладачка. Ій вже майже дев’яносто років. Дуже освічена, має ясний розум, хоча і важко рухається. Доводиться возити її у візочку. Мені немає на що нарікати. Вони всі ставилися завжди до мене по людському. Про політику ніколи не говоримо. Як би там не було, завдяки цим людям навчаю дитину і утримую власну маму, здоров’я якої теж останнім часом погіршилося.

Можливо, хтось мене засуджує. Спершу плакала і хвилювалася. Потім стало байдуже. Коли у відчаї я шукала роботу, ніхто з «засуджувачів» мені не допоміг. Шматок хліба не приніс. Я одна маю думати про своїх рідних, і іншого виходу у мене не було. Доки працюватиму тут? Не знаю, як складеться. Принаймні, планую, доки не вивчу дочку. А далі – як Бог дасть».

Записала розповідь Алла Широкова