Маленькі полтавські історії. Особєнна женщина

Кажуть, що Лялю в селищі незлюбили одразу. Вона доклала до цього чимало зусиль. Розкішною «Бабетою» на граційній голівці, кучериками на скронях, ангельським личком і бездоганним манікюром, звичку до якого не втратить навіть через десятиліття, вириваючи бур’яни на городі. 
Коли дядя Валєра вів її із станції знайомити з батьками, люди не могли відвести погляду: 
– Артістку яку привіз Валєрка!
Вона здавалася якоюсь недоречно-чепурною на наших брудних вулицях, і тим більше було не зрозуміло, що вона робила на БАМі, звідки привіз її дядя Валєра. Уявити Лялю серед шпал, робітничих бараків і мазуту абсолютно не реально. 
Дядь Валєрина мати Марія Федотівна, царство їй небесне, побачивши невістку, кажуть, на три дні замовкла, а потім, плачучи, жалілась сестрі своїй: «Мало йому наших шалав, тепер аж із Тайги привіз». 
Лялі наче і діла до того не було. Пов’язала на голову газову хусточку і кинулася у дворі підмітати, а тоді в хаті все догори дригом перевернула. Три дні трусила порох, чистила каструлі, мила вікна з оцтом, фарбувала ставні синім. І все – з усмішкою, і все з жартами, наче і не помічала непривітності свекрушиної, наче не про неї холодні погляди та скупі слова.
Так і стали жити. 
Вони були дивною парою. Ляля як порцелянова статуетка, виточена, бездоганна. І дядя Валєра – приземистий, коротконогий глецик, з квадратною кучерявою головою, схожий на плюшевого ведмедика. Все було червонів, витирав піт з лоба, ніяково виправдовуючись: «Давлєніє..», і іноді, як зовсім притискало, ліз у кишеню по таблетку. 
Я любила бувати у Лялі. Їхня хата була маленька і низенька, чисто вибілена (шпалери вона не любила, казала, що їй дихається від них важко). На трюмо – батарея парфумів і різних цікавезних жіночих штучок. У шафах – акуратно складена білизна, витає чужий і приємний запах. Лаванда. 
І вже зовсім щастям було бачити, як Ляля збирається кудись і фарбується. Як розчісує каштанові коси, і потім вправно і швидко, так як все вона робить, укладає їх на потилиці у розкішний вузол. Вона не проганяла нас, навпаки, наче раділа мимовільним глядачам. Без них не могла. З першого ж дня співала й танцювала у клубі, і обожнювала ходити в гості. А вже коли весілля, то взагалі свято із свят. 
Вона шила собі нову сукню, довго і прискіпливо фарбувала очі. Разом з дядь Валєрою вони заходили до моїх батьків, і всі гуртом йшли далі.
У весільному шатрі, серед гомону і кольорових стрічок, Ляля раптом ставала якоюсь іншою. Замовкала, наче «вимикалася» на якийсь час. Її тарілка була майже порожня, тільки пила вино маленькими ковточками. Обводила гостей якимось особливим, густим поглядом. А тоді починалися танці, підходив якийсь чоловік (зазвичай, хтось чужий, приїжджий, бо місцевих до неї і близько не підпускали) і Лялині очі хижо блискали зеленим. Кавалер вів Лялю танцювати, потім до вечора вився біля неї. І так було завжди. 
Дядя Валєра танців не любив. Здаля дивився на свою Лялю, тільки іноді діставав таблетку. З весілля він, зазвичай, йшов сам. Бо дружина лишалася прибирати посуд зі столу. Так вона йому казала. 
Але найбільше ми чекали другого весільного дня. Коли почнуться найбільші веселощі, і Ляля прибереться у червону циганську сукню. Лине, лине рясна спідниця, і горить у косах рожева троянда. Ляля – квітка, райська пташка, женщина – поема… Здавалося, вона не торкалася землі своїми маленьким ніжками. Марево, омана, солодкий туман, отруйний плющ. Танцює кожним кучериком, кожною рисочкою, кожним нервом. Полум’я – вихор, жаркий буревій. Нещасні жіночі погляди, пильно-напружені чоловічі. Бо вона була сама пристрасть, жага, безодня.
Я тільки набагато пізніше зрозумію, чому жіноцтво так ненавиділо Лялю. Бо жоден не дивився на власну дружину так, як на неї, прекрасну, гарячу і грішну. 
«Я теж колись буду такою» – пообіцяла моя подружка Танька. 
Ні Танька, ні я тоді ще не знали, що такою не можливо стати, такими народжуються.  І ніколи цьому не навчишся, навіть якщо дуже хочеш. Бо всі ми від пуп’янка або матері або коханки, і немає третього, і не буває «два в одному». Коханки все життя літатимуть метеликом, палатимуть під чоловічими поглядами, згоратимуть дотла і поставатимуть з попелу, а матері міцно стоятимуть на землі обома ногами, спини їх гнутимуться від турбот, очі вицвітатимуть від тривоги за батьків та дітей, а тоді онуків. Третього не дано. Або – або. 
І коханки, і матері можуть бути щасливими, або ні. Адже Бог згори відсипає щедрот своїх і праведним, і не дуже. Іноді здається, що робить він це наосліп. 
…Того разу Ляля разом з кавалером не стали чекати вечора. І досі не знають, хто відвів дядь Валєру у дровник за хату… Він нічого не сказав, тільки звично витер піт з лоба і дістав таблетку. Ляля повернулася додому під ранок.  Дядя Валєра лежав обличчям до стіни, і вона подумала, що спить. Тільки вранці кинулася. А він вже холоднісінький. Інсульт.
… Вона сходить заміж ще двічі . А тоді стане жити із вдівцем, набагато молодшим.
Кажуть, що він її «дуже понімає і жаліє». 
«І сильно любить. Шо ти, така женшчина особенна» – додає з притиском і вбивчою іронією моя сусідка Зоя. А от я впевнена, що так воно і є. Бо хіба ж можна Лялю не любити. 
Нещодавно я зустріла її в електричці. Намагалася порахувати скільки їй років. Десь за сімдесят. Пряма спина, елегантна хусточка на голові. Манікюр. На мить мені навіть здалося, що у неї очі блиснули зеленим, коли напроти сів огрядний дядечко.  Але ні.  То просто Яреськівські ліси промайнули за вікном..

Світлана Фільчак