Козельщинська Богородиця – прадавній оберіг Полтавського краю

Довгі роки її долю вивчала нині покійна кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України Віра Жук. Вона опрацьовувала силу-силенну архівних матеріалів, зустрічалася і листувалася з найрізноманітнішими людьми. Поки, нарешті, окремі пазли не склалися в картину. Цікаву та різнобарвну.

Чудесне зцілення

Отож, до кінця 10 століття про Козельщанський образ мало хто знав.  Вже аж у 80 роках 19 століття він стає широко відомий не тільки на території Російської Імперії, але й далеко за її межами.  Трапилося це, коли ікона належала багатому графу Володимиру Івановичу Капністу, маєток якого знаходився У селі Козельщина Кобеляцького повіту. Цей родовитий вельможа був сином колишнього московського губернатора Івана Васильовича Капніста, (нащадка відомого російського письменника Капніста). Дружиною Володимира Івановича була Софія Михайлівна,теж родовита панянка, донька великого математика із світовим ім*ям Михайла Васильовича Остроградського. Козельщинський маєток подружжя отримало від багатого поміщика Павла Івановича Козельського. Чи то був Козельський марнотратом , чи то не вмів добре хазяйнувати, але з невідомих причин заклав він маєток за борг у московський Державний банк. Заборгував і Остроградському , тож у рахунок боргів і відписав маєток  Софії, яка вже була дружиною Капніста. За родинними переказами, від Козельського їм дісталася і ікона Божої матері. А звідки ж вона взялася у Козельського? Легенда гласить, що по материнській лінії Козельський був нащадком   відомого козака  Сіромахи, який за часів гетьмана Полуботка був військовим писарем. Далі існує ще дві версії щодо походження ікони. Згідно з однією, Сіромаха перейшов на службу до Російської цариці , за що отримав од неї величезні земельні угіддя, і навіть одружився з фрейліною імператриці, красунею італійкою. Та вона не довго прожила, і от начебто саме їй належала ікона. За іншою, набагато романтичнішою версією, історія ікони бере початок у 17 сторіччі, якраз за походу запорізьких козаків на Константинополь. Під час переправи через Босфор січовики почали ділити здобич, військовий писар Сіромаха відмовився від розкішного парчового килима-натомість взяв лише ікону Богоматері. Після переможного розгрому Царгорода флотилія козаків потрапляє у страшний шторм . А за тогочасними поняттями смерть на морі а не в бою вважалася ганьбою для козацтва. Навкруги-спалахи блискавок, грім , розбурхане море, а Сіромаха палко молиться перед образом Богородиці. І сталося диво: ніби за помахом чарівної палички буря вщухла, а козаки , цілі і неушкоджені, дібралися додому.

Пройшов час. Сіромаха оселився і Херсонській Губернії і одружився. Згодом у подружжя  народилася донька.  Онук  писаря Сіромахи, Павло,  мав вперту, свавільну вдачу і був неабияким гульвісою. Щоби навернути нащадка на розум, мати дала йому грошей і відправила у Козельщину. А як оберіг, подарувала синові сімейну реліквію-ікону Богоматері. В дорозі до Козельщини Павла спіткала біда, худоба не хотіла переходити через брід невеликої ріки. Він  взяв у руки ікону, помолився-і худоба послухалась. А невдовзі сталося іще одне диво. Павло, як тоді казали, «урозумів». Став побожним, шанованим чоловіком, щоправда, йому не дуже щастило у справах. Ось такі історії переходили з уст в уста, аж поки чудотворний образ не перейшов до своїх нових власників-подружжя Капністів.

У Капністів на початок 80 років 19 століття  було троє дітей-старший син (років двадцяти) і дві доньки, які були вихованками Полтавського інституту шляхетних дівчат. Загальною улюбленицею була старша, Марія. Жвава, дотепна і розумна. Під час Масляної 1880 року граф Володимир Іванович отримав лист із інституту, у якому його повідомляли про хворобу доньки. Граф негайно вирушає у дорогу, і згодом  виявив, що Марія жартома перестрибнула одразу через кілька сходинок і підвернула ногу, внаслідок чого трапився її вивих. Лікар Мейєр завірив графа, що нічого серйозного не трапилося, і хвороба пройде.

Незважаючи на заспокійливий висновок, граф повіз доньку до Харківського хірурга Груббе. Той теж не виявив нічого серйозного і порадив гіпсову пов*язку. У доброму настрої Капністи повернулися до Козельщини. Але покращення не наступило, і вже на Великдень у графині Марії викривилися обидві ноги. Граф знову везе улюбленицю в Харків. Доктор Груббе зробив ще одну гіпсову пов*язку, і порадив одвезти дівчинку на Кавказ, щоб там підкріпити її здоров*я мінеральними водами і цілющим повітрям.

Дорогою на Кавказ Марії ставало все гірше. Вона втрачала сили ,  ноги ставали нечутливими, згодом те ж саме сталося з руками. На Кавказі досвідчений лікар Іванов робив усе можливе і неможливе, щоб допомогти юній графині. Але з жахом зрозумів, що хвороба прогресує. Згодом ураження розповсюдилися по всьому тілу.  Будь-який дотик, навіть різький звук чи голосна розмова викликають страшенний біль у хребті. Консиліум лікарів  визнає у дівчини захворювання спинного мозку.  Граф Володимир Іванович везе Марію до Москви. Тут її лікують всі тогочасні світила і одноголосно виносять вердикт: «медицина безсила». Втім, радять Капністові випробувати останній шанс-проконсультуватися у паризького професора Шарко. Саме у цей час багатий московський купець  Лямін збирався запросити Шарко для лікування племінниці, і граф Капніст вирішив скористатися цією нагодою. Оскільки Марії під час лікування у Москві знову погіршало, Софія Михайлівна повезла її додому, а граф залишився чекати  приїзду Шарко.

Дивлячись на пекельні муки дитини, вбиті горем батьки вже готувалися до найгіршого. Як згадував потім Капніст, вони змушені були привчати себе до думки, що смерть-кращий і неминучий вихід для страдниці, яку вони так любили. Батьки Марії в глибині душі були впевнені, що смерть нечутними кроками наближається до ліжечка доньки.

Рідні та друзі робили все можливе, щоб полегшити муки дівчини. 21 лютого 1881 року, коли в будинку були гості, прийшла телеграма від графа. Він повідомляв, що Шарко вже вирушив у дорогу, а отже, Софії Михайлівна теж повинна готувати до нової проїздки і Марію. Почувши ці слова, зневірена Марія знову засумувала, адже надія давно полишила її. А незліченні консультації та процедури тільки набридали.  Мама порадила Марії, аби відволікти її, взяти ікону Богородиці і протерти на ній ризи . Марія взяла ікону, і сльози рясно покотилися з очей. Вона так багато вистраждала!! Тяжке каліцтво, горе батьків, безсилля медицини! А так хочеться знов бути такою, як колись-веселою, життєрадісною, енергійною!

Марія палко молилася, і раптом відчула страшенний біль, що пронизав хребет. На мить вона  втратила свідомість. А коли прийшла до тями, зрозуміла-у неї вже нічого не болить, вона знову відчуває тіло! На крик дівчини негайно прибігли усі рідні . Софія Михайлівна, почувши від Марії про зцілення  подумала спершу, що дівчинка збожеволіла. Але Марія рухала ногами і руками, і могла навіть самостійно піднятися.

Прийшов сімейний лікар, він зняв гіпс. Відтоді Марія почала кріпнути, буквально, на очах. А вирушаючи  до Москви, ходила самостійно.

Граф Володимир Іванович, зустрічаючи дружину і доньку на Курському вокзалі Москви, не міг стримати радісних сліз.  А потім –знову візити до лікарів. І мудрі Ескулапи, які раніше вважали випадок безнадійним, не приховуючи  подиву,  одноголосно винесли новий вердикт: «Диво».

Чутки про подію блискавично ширилися Москвою. Преса буз угаву розповідала про дивовижне зцілення Марії Капніст. Москвичі і гості міста буквально штурмували квартиру, де зупинилися Капністи. Усі прагнули вклонитися святому образу. Глибоко віруючі говорили про Небесну благодать. Атеїсти (втім, їх було небагато) стверджували, що це-збіг обставин. Але байдужим подія не залишила нікого.

Коли в останніх числах березня Капністи повернулися до Козельщини, про це одразу ж стало відомо завдяки полтавській пресі. Натовпи богомольців почали йти до маєтку графа. Він , шануючи в народі такі гарячі почуття, спорудив каплицю, і 23 квітня 1881 року чудотворну ікону перенесли туди. Щодня, з раннього ранку і аж до глибокого вечора люди йшли і йшли до неї. Священники один за одним постійно здійснювали служби.  У  скарбничку для збору коштів на спорудження храму надходили десятки тисяч карбованців. А на ім*я Капніста – численні  грошові перекази, та  величезна кількість дорогоцінного церковного начиння.

Приходило і чимало листів із свідченнями про все нові і нові зцілення, які сталися після візиту в Козельщину. До ікони їхали з  усіх усюд.