“Господар-поляк казав, що Майдан влаштовувати не дозволить!”

Робочий день тривав десять годин, без вихідних. Заробіток залежав від кількості зібраних яблук. Тільки на перший погляд може здатися, що це не важко – насправді збір потребує неабияких фізичних сил та навичок. Треба ретельно розглядати плоди, намагатися їх не пошкодити, відокремлювати неякісні. Робота одноманітна, під кінець дня в тебе не тільки болить все тіло, а ще й втрачаєш увагу. Але й це не було найважчим. Найгірше те, що збір не припиняли за будь-якої погоди. А під час дощів це було досить небезпечно, особливо тяжко доводилося людям не дуже молодим. Тому травми – річ звичайна. «На щастя, мені пощастило – погода, переважно, була нормальною» – пригадує пані Ірина.

Коли «свої» – не зовсім «свої»

Окрема історія – обстановка всередині колективу. Між людьми точилися постійні чвари. Після роботи частина робітників влаштовувала «відпочинок» з гучними веселощами і випивкою. На зауваження вони не реагували, заважали спати. Іноді гулянки тривали до ранку. Але і це не найогидніше. Якось, за словами пані Ірини, працівники хотіли разом звернутися до господаря, щоб він налагодив систему обігріву води (якої не вистачало, аби прийняти душ всім). Крім того, виникли питання щодо оплати праці – у сусідньому саду платили більше.

«Ми не встигли звернутися до пана Збігнєва. Хтось із своїх доніс йому інформацію швидше. Хтось із своїх! Я тоді була вражена до глибини душі. Ми ж усі українці, як же так? Пан був дуже розгніваний. Одразу сказав, що «майдан» тут не дозволить! Кого не влаштовує – будь ласка, з речами на вихід. Пояснив також, що у сусіднього фермера яблука елітного сорту, відтак вони дорожчі і тому більша зарплатня у людей. Однак, душ все ж за кілька днів відремонтували.

Але та ситуація стала для мене уроком. Довіряти нікому не можна, краще мовчати, віри немає нікому. Ось такі вони, співвітчизники» – не приховує хвилювання пані Ірина.

До міста

У саду пані Ірина пропрацювала трохи менше місяця. Постійно зв’язувалася зі своїми земляками, знайшла також нових знайомих і напитувала роботу. Перший польський заїзд для жінки завершився у Катовіце. Там занедужала землячка, яка доглядала стареньку бабусю. «Після садів ця робота мені давался легко, попри непростий характер пані» – говорить Ірина Петрівна.

Після трьох місяців перебування в країні наша героїня повернулася додому. Далі вела перемовини щодо можливих вакансій. Вийшла на заробітчанку з Сумської області, яка саме напитувала собі напарницю для роботи в пральнях. Так опинилася у Варшаві. Крім пральні має ще два підробітки – прибирає у приватних оселях.