196 років тому на Полтавщині народився видатний етнограф, фольклорист і письменник Матвій Номис

Найвизначніша праця Номиса — «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М.Номис» (СПб,1864), яка містить понад 14,5 тис. приказок і загадок. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, В. Лазаревського, Марка Вовчка та інших. В її основу лягли записи Опанаса Марковича. Крім того, упорядник використав фольклорні записи О. Кониського, Л. Боровиковського, твори Т. Шевченка та інших письменників, з яких він вибрав прислів’я і приказки. Збірку назвали скарбницею українського слова, етнічною енциклопедією. У 1865 році молодий Панас Мирний записав у щоденнику: «Спасибі Номису за його працю, велике спасибі!» Збірка Номиса була прихильно зустрінута не лише на Україні, а й за її межами у слов’янському світі. Російський учений-славіст Олександр Пипін у 3-му томі «Історії російської етнографії», що присвячувався Україні, називає працю Номиса величезним здобутком української етнографії, котрий можна порівняти за своїм значенням до збірки Володимира Даля «Прислів’я російського народу». Праця уродженця Полтавщини відіграла важливу роль у розвитку української літератури, її фольклорного стилю. У 1993 році видавництво «Либідь» у серії «Літературні пам’ятки України» видало повністю цю унікальну книгу.

14 літ служивчиновником: у Петербурзі, Пскові, Катеринославі, Житомирі; в першому Департаменті Санкт-Петербурзької управи благочиння, потім у Контрольному департаменті цивільних звітів; начальник Псковського відділення Санкт-Петербурзької контрольної палати, управляючий Катеринославською та Волинською контрольними палатами. Відповідальність і ретельність Симонова була відзначена орденами, чином статського радника.У Санкт-Петербурзі Матвій зустрів своє кохання – то була Надія Михайлівна Білозерська-Забіло, рідна сестра Олександри Білозерської (псевдо Ганна Барвінок, дружини П. Куліша, сестра братів Білозерських).Знайшлося четверо донечок: Надія (вересень 1857 – 4 грудня 1918 р.), Марія (1858-?), Олександра (1862-1928), Галина (1863-1922). Хрещеною матір’ю старшої дочки була письменниця Ганна Барвінок (Олександра Білозерська, дружина Пантелеймона Куліша). У 1869 році Симонов повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя: то у с. Заріг, то у Лубнах. Він вів простий, аскетичний спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював.Його освіта, авторитет, досвід посприяли призначенню на посаду директора новоутвореної Лубенської чоловічої гімназії (1872-1877), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877-травень 1878), мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів (1885-1890).

Благодійник

Пожертвував значні суми на українські справи, на Наукове товариство імені Шевченка. Частину грошей поклав у банк. На відсотки в його рідному селі побудував лікарню і довгий час її утримував. Лікарня безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних. З 1858-го займався справами друкарні Куліша, оскільки той перебував у Мотронівці. Зусиллями Матвія Номиса ця типографія проіснувала до 1863 року. Книги, що тут виходили розповсюджувалися не лише в Петербурзі, а й на українських землях.

Перебуваючи у Петербурзі, подружжя Симонових відкрило магазин української моди. Дружина діяча якраз закінчила курси «модисток», отримала диплом, який надав їй право відкрити салон і самій готувати закрійниць. Послугами користувалися родини Пушкіних, Маркевичів, Макарових. Постійним клієнтом був Опанас Маркович, якому дружина Матвія Номиса шила і вишивала українські сорочки, носові хустини, шаровари.

Письменник

Пипін згадував М. Номиса і в «Історії слов’янських літератур» (1879, видання 2-е), бачив його серед кращих українських письменників післякріпацької доби.

Справді, Матвій Номис був не тільки фольклористом, знавцем народного життя, але й письменником, автором низки прозових творів українською мовою. Як письменник він не виходить за межі своїх уподобань у царині етнографії і народної мови. Зрештою, це був дух того часу, якому корився й Номис: захоплення українським фольклором мало широкі межі й засвідчувало бажання передової інтелігенції стати ближче до народу, зібрати й уберегти від втрати його дорогоцінні словесні скарби та показати на кращих зразках красу і багатство народної душі.

Професор М. Петров у своїх «Нарисах історії української літератури XIX століття» перший дав визначення М. Номису як письменникові «етнографічного» напрямку (слідом за М. Вовчком, О. Кониським, Г. Барвінок та ін.), тим самим підкресливши першооснову його творчості — народне життя.

Діапазон творчої діяльності М. Т. Симонова був надзвичайно широкий: він і письменник, і діалектолог, і видавець, помічник П. Куліша у виданні українських книжок. Крім згаданої «Автобіографії Василя Петровича Білокопитенка», в «Основі» він опублікував статистичну працю «Кріпацьке населення в Росії» та оповідання з народного життя «Тітка Настя», і в альманасі «Хата» (1860) — «Дід Мина і баба Миниха». Друкувався також у журналах «Киевская старина» («З дитячих і отроцьких спогадів»), «Крашанки в давнину», «Як збідніли Оболонські» та ін. У своїх творах Симонов змальовує побут українського селянства, любовно відтворює звичаї старосвітської козацької України. 1898 року він видав брошуру про Лубенську гімназію, яку облаштовував, з нагоди її 25-річчя. М. Номис — батько письменниці Надії Кибальчич, авторки драми «Катерина Чайківна» і дідусь Надії Козловської (Кибальчич), поетеси і дитячої оповідачки.

Помер 8 січня 1901 року у Лубнах.