Катерина Гаврилова: «Досвід людства у сукупності – то колекція Космосу, ти не відірваний від світу, ти його частина».

Це вже сьогодні Катя – людина, котра досягла в своєму житті не тільки важливого розуміння сенсів, гармонії з собою, а й успіху за межами України, в Китаї та Індії. Починалося ж все з Полтави. Тут Катерина Гаврилова народилася, тут закінчила загальноосвітню школу і музичну (принагідно дякує прекрасному педагогові музичної школи №1 Т.М. Медвєдєвій), далі – музичне училище по класу фортепіано (ще одна подяка лине на адресу В.М. Сидорової). Музика стала одним із сенсів, порталом, шляхом до розуміння себе, навколишнього світу, Космосу. Катерина продовжила здобувати музичну освіту в консерваторії, в Києві. Далі – три роки працювала в музичній школі, викладала. А потім, так склалося, що подруга запросила працювати у театр в Китаї. Так Катерина Гаврилова опинилася у великому місті Гуанчжоу.

Громада Китаю та що китайці знають про Україну?

Так вже склалося, що багато українців знають про життя в Китаї з власного досвіду. Хтось – їздив туди працювати, хтось – відпочивати. Як правило, характеризують населення цієї країни виключно як доброзичливих і привітних людей. Утім, Катерина Гаврилова мала можливість побачити різні боки цієї медалі. В Гуанчжоу вона прожила більше 5 років, вивчила мову, звичаї, устрої. Каже:

«Найважче було в Китаї подолати кастову приналежність. Тут я знаходилась у середній касті по зарплаті та по соціальному статусу, а там, як біла людина ти стаєш королевою. Здебільшого, це омана. Хоч китайці й дуже люблять там кланятися й казати, що ви кращі, ніж ми. Але це дуже формальна штука, якщо ти не знаєш, то можеш за це зачепитися».

Громада в Китаї – окрема історія. Утім, мене у розповіді Каті подивувало ставлення до української культури, бажання дізнатися про нашу країну більше. Хоча, китайців цікавить САМЕ культура. Не війна, не політика, не перерозподіл територій та соціальний рівень життя населення. Їх хвилює наша пісня, картини, створені нашими художниками, традиції на свята. А особливо мене зворушило уважне ставлення до особливих людей.

«Мене підтримували, коли я зробила в Китаї благодійну виставку робіт мого брата на підтримку дітей-аутистів. Робили також заходи про Україну, з подружками вчотирьох. Вони дуже переймаються цими темами. От, для прикладу, одній подрузі розповідаю про Короленка, а вона каже: «Я не знаю такого». Потім я запросила її додому, до нас, в Полтаву, на маленький обід, так би мовити, обмін культурами. Вона каже, що про Полтаву ніде прочитати англійською. Є трохи поверхової інформації, є про Котляревського, а от таких глибоких речей як Короленко взяти просто ніде. Китайцям часто цікаво, що таке Україна, багато бачили відео, чули пісень, знають про війну. Але знову немає ніяких проспектів, перекладів, в посольстві нічого неможна дізнатися. Як вирішити? Тільки ділитися своєю культурою, розповідати. В Китаї є дуже класна україномовна громада. Є навіть газета, правда російською, але про Україну, дівчинка з Чернігова видає. І вечорниці вони роблять, і Паску печуть і на вулиці виставляють. Китайці сприймають все це, причому без будь-якого політичного забарвлення. Ця громада гроші збирає й українцям посилає. Багато заходів, що пропагують нашу культуру проводять. Китайці відверто цікавляться й цінують».

Економіка

Стрімкий ріст ВВП Китаю називають «економічним дивом». Утім, насправді, навіть ця категорія у цій країні досить умовна.

«Економічний вибух це така штука досить умовна. Ми ж не можемо простежити, що трапляється у селах, в невеликих містечках, у частинах міста, де живуть люди, що будують спільно будинки-хмарочоси, маючи кожен окремо незначний бюджет. Утім, позитив в стабілізації матеріального статусу таки є: коли вони вже «наїдяться» матеріальних благ, що не лізе, то вони починають витрачати гроші на освіту та культуру. Я навчала дітей з багатих сімей. Вони всі дуже стежать за своїми дітьми, займаються їхнім вихованням. Всі мами без винятку зі своїми дітьми займалися музикою, долали разом труднощі. І це показово. Зовсім не так, як подекуди в Україні: батьки зайняті собою, своїм дозвіллям чи зароблянням грошей, а дитина надана сама собі. Я сказала що робити – вони за це гроші платять – і вони стежать за тим, щоб все було виконано».

Освіта в Китаї. Чим цінний досвід українських педагогів?

В Китаї Катя вперше відчула гармонію зі світом, та власне з собою. Навчилася приймати себе, як особистість, зі своїми талантами та недоліками. Вона зловила себе на думці, що тут почала навіть поводитись інакше, аніж в Україні. Її мова стала виваженою, спокійною. А ще з’явилося дуже багато приводів для любові. Вона не тільки вчила інших музиці, а й сама розвивалася в різних напрямках.

«Я викладала в приватній музичній школі, працювала з дітками від 3 до 5 років. Складно було, поки не вивчила китайську мову. Музика – переважно елемент позашкільної освіти у Гуанчжоу. Причому за зразок китайці намагаються взяти британську систему. Готові за це платити чималі гроші. Мені від цього трішки сумно. Здається, що наші напрацювання набагато вищі в освіті, але вони так не цінуються там, як британські».

У Китаї також особлива система виховання та ставлення до дитинства.

«До 4 років дитина може бути дуже вільною. Це доходить до таких речей, що можна побачити дитячу істерику в вагоні метро і всі до цього спокійно ставляться. Хтось кричить, б’ється ногами об підлогу, і все нормально. Дитина вільна казати, робити, що хоче. А потім, вже школа стає елементом дуже строгої дисципліни. Закриваються за першокласниками двері і їхнє життя кардинально змінюється. Деякі діти не витримують цього. Дуже багато моральних та навіть фізичних травм від цього. Наведу приклад. У мене був учень, хлопчик, дуже талановитий. Але поряд з музикою, він займався ще й футболом. І іноді після футболу він просто не міг сидіти на стільці від болю. Про нормальне заняття мова не йшла. Я була ініціатором того, щоб він перестав займатися фортепіано. Мені було шкода його».

Екологія

Китай – країна з високою концентрацією як населення, так і промислових підприємств на одиницю території. Від цього – екологічна ситуація залишає бажати кращого. Катерина каже, що до всього можна звикнути.